В собі, як в келії трухлявій, замикатися,
І уникати стріч, і слів гучних лякатися,
І ветхі думи слідом за собою,
Як тінь од тіні, нудно волокти?
Невже отак брестимеш далі ти
Дорогою своєю життьовою?
Невже наснилося? Привиділось? Примарилось?
Тепер минулося, змарніло і зістарилось.
Невже безслідно згубиться? Невже
І не збагнеш тепер, де власне, де чуже?
Чи тільки мариться? Чи спиться? Чи ввижається,
Що те пройшов, де брів, що бачив те, чим жив?
Немов німий сліпець, що нишком наближається,
Спиняє забуття мене на схилі днів.
Жени й клени його, голодного й настирного,
Візьми його під спогадів бичі,
Щоб пережитого, і вірного, й невірного,
Не втратила душа – волай, гукай, кричи!