Джерело:

Бажан М. Твори в 4-х т. Т.1. Поезії та поеми 1923 – 1983. Київ: Дніпро, 1984. 637 с.


Микола Бажан

Уривок із поеми «Гофманова ніч»

По рубаних щаблях –
в провалля, в яму, в тьму,
По рубаних щаблях, по сходах обважнілих
І по обвислих, висклизаних схилах –
В брухатий льох, в забрьохану корчму.
В корчму без вивіски, без назви і наймення,
В корчму скажених бюргерів, голодних волоцюг,
В корчму фантастів, візників і шлюх,
В корчму огидного й ганебного натхнення.
Роззявилась вона, закопана в землі,
Мов кислий рот п’яниць, де, наче зуби трухлі,
Стирчать свічки, ллючи жовтавий лій
На стіл дубовий і дебелі кухлі.
Мов кулаки бубняві й круглі,
Мов яблука важкі, плоди добра і зла,
Лежать на випнутих, на кремезних столах
Налляті оливом, вином і лоєм кухлі.
Скриплять, вискрипують, вилискують столи,
Вином закаляні і пальцями залапані.
Смердючий лій шкварчить в окапинах,
Що зі свічок поволі попливли.
Поважно правиться затаєний обряд
Бенкетів виспреніх, замислених пиятик,
Де кожен із п’яниць – філософ і фанатик,
Сновида й брат, Серапіонів брат.

Тут тисячі годин, тут тисячі ночей
Регоче й п’є єхидний Амадей,
Поет злих слів і вигадок свавільних,
Король нічних, врочисто божевільних
І похоронних асамблей.
Ось він сидить, цей куций Мефістофель,
Недобрих учт похмурий бенкетар.
Ах, що йому до жінчиних пантофель,
Врядовницьких чинів, і орденів, і чвар!
Ковтає мовчки дим, вино слизьке і слину,
Мовчить, і дивиться, і гне свою живу,
Загострену, мов голий нерв, брову,
Неначе сласний кіт худу і хтиву спину.
То ж він – гігантський кіт, улесливо солодкий,
То ж він – замучений уявою маньяк,
В гурті розпутників, поетів і кривляк
Сидить з лицем диявола й девотки.
То ж він – гігантський кіт, добрячий котик Мур,
То ж він гне спину й випускає кігті
І тут, в сліпій корчмі й в нуднім камергерихті,
У веремії кішл, у млі магістратур.
Театр потвор, театр п’яниць-калік,
Він одкривається для мрійника й фантаста,
Й презирливо брова згинається зубчаста,
І в ясна б’є розбещений язик:
– Не п’яний я! Мов смертник той, я щедрий!
Хазяїне, свічок! Хазяїне, вогню!
Хазяїне, вина! Нам цукру, спирту й цедри...
Віват, поезіє! Так випиймо ж за ню!
Підпалюй спирт! Святе аутодафе,
Де спирт пала, мов християнські душі...
Кричіть, захоплені кликуші,
В берлінському блюзнірському кафе!

Шумує грайний пунш, і майорять огні,
Блакитні язички підплигують угору
В лункім, як черево, блискучім казані.
– Панове, пуншу Теодору!
Натхнення й істина в вині... –
І наче ватра тайних інквізицій –
Холодна заграва гарячого вина.
– Так що ж, черпаймо з казана,
З товстого казана пекельної водиці!