Натовп, чекаючи на несподіване диво, –
Ящики вин, чи тютюн, чи консерви, чи чоботи,
Перед вагонами завирував галасливо,
Став гуркотіти, штовхатися, гупати, хрьопати.
Сонце на нього валилось важчезним обвалом,
То холодило, то обвівало гарячкою.
Спека суворо стояла над сірим вокзалом,
Над почорнілою з диму пожеж водокачкою.
Спека, і спрага, і сонячна млява бездонна.
Степ онімів, тільки струмені куряви шемрали.
Ржаво завивши, шарпнулися двері вагона,
Рвучко розсунувся отвір квадратної темряви.
Кинулись люди, побабрались трохи всередині –
І потягли на перон захаращений ящики,–
Написи, чорною фарбою чітко наведені,
Стругані дошки, уже посірілі й замащені.
Зашамоталися, захвилювались, засіпались.
Планки й шалівки тріщали. Додолу посипались
Стружки, і клоччя, і шмаття, і пил потерухи.
Хекали люди від поспіху і від задухи.

Ящики порозпадались. Сонце, як вибух, сяйнуло,
Сонце огромне і голе, сонце жорстоке, як зброя,
Вдарило просто об мармур, бризнуло вихором іскор, –
І засвітився зненацька, очі дивуючи людські,
Камінь прегарний, мов тіло, позолотіле від сонця.
Гори прозорі Каррари, дар Лігурійського моря,
Обраний людством для втілення радості, мислі і вроди,
Сяючий мармур Італії – ось він, пронизаний сонцем,
Мліє, виблискує, мріє перед задивленим людом.
Натовп замовк приголомшено. Промені заколивались.
Вийшли з вагонної пітьми красиві прадавні богове
І на пероні стали перед розбитим вокзалом,
Перед розпеченим степом, перед закуреним небом.