...До шепоту душевного свойого
Прислухайся уважніш і збагни,
Що з пам’яті, з її грузької глибини
Не повертається нічого, анічого,
Крім запізнілої, мінливої луни.
Непевний відгомін давно примовклих гомонів,
Перелетілих тіней тиха тінь,
Мигтливий відблиск перетлілих променів,
Летючий попіл згаслих палахтінь.
Труське й оглухле пустирище старості.
Тікай звідтіль, щоб знов почув і ти,
Як зводяться і протинають парості
На давнім тирлі втоптані грунти.
Так мало треба для зростання радості –
Тепла й роси в блакитному ковші.
Напийся, і зведись, і твердо й радо стій
Перед останнім іспитом душі.
У себе вслухайся з увагою пильнішою –
Чи жоден шепіт вже в тобі не шепотить?
Тоді проймешся ввесь нечуваною тишею,
І стане вічністю цієї тиші мить.